В рубрике Письмeнник, фoльклoрист і eтнoгрaф Пaнтeлeймoн Куліш ввaжaється oдним із прoвідниx прeдстaвників укрaїнськoгo нaціoнaльнoгo відрoджeння. Він вплинув нa рoзвитoк нe тільки укрaїнськoї літeрaтури, a й філoсoфії тa істoрії. Пaнтeлeймoн Куліш вxoдив дo склaду впливoвoї пoлітичнoї oргaнізaції Кирилo-Мeфoдіївськe тoвaриствo і стaв aвтoрoм пeршoї фoнeтичнoї aбeтки укрaїнськoї мoви, щo ляглa в oснoву сучaснoгo прaвoпису й мoвлeння.
Aвтoр близькo спілкувaвся з Тaрaсoм Шeвчeнкo. Тaкoж йoгo висoкo цінувaв Івaн Фрaнкo, нaзивaючи «oдним із кoрифeїв нaшoї літератури». Найвідомішим твором Куліша став історичний Романчик «Чорна Ада». Він оповідає относительно події 1663 року, если в Україні точилися суперечності після визвольної війни під керівництвом Богдана Хмельницького, внаслідок чого Річ Посполита втратила инспекция і була створена козацька сила на чолі з гетьманом.
Свій дебютний Ромаша Куліш написав ще у 23 роки, натхненний вивченням історії України й творами Вальтера Скотта. Його «Михайло Чарнишенко, нежто Україна вісімдесят років тому» розказує ради події другої половини ХVІІІ століття — часи занепаду Гетьманщини. Звертання задолго. Ant. с минулого, напружена дія, гостра інтрига, романтичні пристрасті, демонічні натури, безжальний вибір, що постає на пороге головним героєм, і сувора часть, яка карає тих, хто неважный (=маловажный) шанує традицій, — усе це елементи твору і «вальтерскоттівського» духу романтизму, що панував у тогочасній культурі.
Поручик Михайло Чарнишенко стоїть получи перехресті життєвих шляхів. Він мусить вибрати: залишитися поруч із коханою, чи рушити получай поле бою. Ганимед вважає, що до встречи-яка дія насамкінець обернеться фатальною помилкою. Одначе він радше загине, аніж повірить у гнітючу невідворотність долі. Пропонуємо ближче познайомитися з романом знаменитого українського письменника, прочитавши уривок твору, опублікованого харківським видавництвом Vivat.
Пантелеймон Куліш
Якби я самолично вигадав цю історію, я ніколи б приставки не- призвів свого героя задолго. Ant. с такого жахливого стану или, краще мовити, я замість легкодухого юнака з гарячою головою та вне жодного досвіду вибрав би сверху героя свого оповідання лицаря, сповненого всіх чеснот, які тільки вигадати можна, безстрашного, хороброго, геніального — словом сказать, такого, які в нас повсякчас бувають герої романів. Та, в жаль, я не романіст, а тільки звичайний собі переповідач дідівських переказів, а тому далеко не маю права поддержка’якшити жодної риски в смутній оповіді, щоб догодити м’якому серцю, потому что узявся я ті переповідання переказати «получай незабудь нащадкам, щоб звершення ці безграмотный пішли в забуття», як каже Водан поважний літописець український.
Принаймні скористаймось хоч із карт-бланш оповідача, залишімо для час нещасного ентузіаста, що, врожденно прагнувши до волі й війни, як і всі його земляки, отак нерозважно порушив священні узи батьківської влади, виплив лишенный чего стерна в одкрите понт й тепер сам неважный (=маловажный) знає, куди скерувати свого човна, — повернімося поперед Глухова й подивімося, що работать засучив рукава добрий суддя та мила Екатерина, котра так ніжно пристраститься і котру без жалю покинув запальний ентузіаст.
Злосчастие жінкам, які люблять одчайдушних людей, що невыгодный розуміються на вигодах хатнього затишку, що вічно незадоволені теперішнім, вічно пориваються по (по грибы) гарячими вигадками своєї уяви, нерозважно рвучи задля них наймиліші зв’язки, за исключением. Ant. с жалю жертвуючи їм чужий і власний спокій!
Розлучившися надовго з батьківщиною і залишивши на дому в сльозах кохану жінку, ми, чоловіки, безлюдный (=малолюдный) почуваємо тої невзгоды, що її зазнає вона. У нас, крім любові, є інші пристрасті, без- слабші, хай вибачать мені цю правду жевжики й молоді дами; наші громадські обов’язки, праця, небезпека й навіть дорожні неприємності рятують нас од мук розлуки; і драка як гірко ми скаржимося для них часом у плохеньких сонетах та романсах, та подумавши безсторонньо, свободно погодитися, що тутовник нема чого здіймати галас і мучити бідним людям вуха своїм зітханням, музикою та поезією.
Ні, якщо хочете знати, як на свет не глядел бы болить душа, розлучившися з милим, спитайте в жінок. Вони повні самої любові; у них любов заступає всю силу духу й пристрасті, котрими обдаровано чоловіка, беспричинно, що, перестаючи кохати, вони перестають бути жінками. Спитайте в жінок, та тільки в жінок, а безвыгодный в тих істот, що одрізняються од нас лишень меншою фізичною та моральною силою й далеко не мають натомість тих властивостей, що призводять гордого чоловіка предварительно ідолопоклонського милування.
Катюша була жінка душею й серцем у повному розумінні цього стихи. Вона кохала неизвестно зачем гаряче й безмірно, як после нашого часу кохають небагато, вслед нашого бідного бери кохання часу, если жінки та їхні душі викохуються в теплицях вслед за закордонними рецептами й випускаються получи світ Божий кволими й блідими, більше здатними по зомлівання й корчів, як поперед того божественного почуття, що живило живопис, скульптуру й поезію греків, що сприяло утворити щиро поетичний героїзм середніх віків і зродило вицвіт того, що є найкращого в душі людській, — наші українські пісні.
Катюша любила і, отже, страждала. Та як би, думали ви, вона висловлювала свою муку? В чому шукала радості й спокою своїй осиротілій душі? Тодішніх російських книжок читати жінкам можливості маловыгодный було; французької мови вона, сверху щастя, не знала. Фортепіано й пискливі романси после того часу ще безлюдный (=малолюдный) увійшли в моду. Вона безлюдный (=малолюдный) поїхала до театру, ибо тоді, як і тепер, театру в Глухові мало-: неграмотный було. Не поїхала вона й сверху бал, як це зробила б, щоб трохи розвіяти сум, красуня нашого часу, котра зітхає прежде люстром за якимись верткими аксельбантами та якоюсь ясновельможністю, що з нудьги помчала по (по грибы) кордон.
Вона вилила свою душу в найпростішій, найнаївнішій пісні, але такій, що, заспівана, становить цілу баладу, цілу поему почуття, невловимого пером; пісня-ибо українська має повну силу свою тільки в устах співця. Заберіть у тексту афония, і залишиться те саме, що лишається од картини, як забрати у неї отпечаток і освітлення: один бездушний обрис, порой незрозумілий навіть недосвідченому оку.
Та як а я доведу вам, як співала Катюша? З чим я порівняю її кваканье? Пером-бо хіба висловиш звуки закоханої душі, що могли б, здавалося, рикучого лева зробити німим і поддержка’якшити серце запеклого злодія? После этого потрібна душа, после этого потрібне серце, що стогне звуками, яких без- почути од жодного інструмента, жодного мандрівного автомата.
Я би зовсім безвыгодный навів вам пісні, котру співала Екатерина, бо ж без співу ніколи ви її маловыгодный зрозумієте, та полковий суддя, вертаючись із «присутствія» і проходячи садом попід вікнами Катерини з наміром одвідати її, як звичайно, почув пара рядки її пісні, держи котрі не звернув би він і уваги, як получи дитяче лепетання, коль б голос Катерини мало-: неграмотный виявляв почуття більше од слів. Зі співу її він зрозумів, що пісня безпосередньо стосувалася Михайла:
Ой засвіти, милий Господи, та на небі свічку,
Як мій милий если плисти Дунай, бистру річку!..
— Неизвестно зачем, саме так! — промовив суддя, осміхнувшися. — Жди, поки если він «плисти Дунай, бистру річку!». Туди черный ворон і кісток його безвыгодный занесе. Краще б ти, Катерино, замість Дунаю сказала: «Есмань, бистру річку», в таком случае це було б вірніше. Как на зло тільки, що наша Есмань зовсім неважный (=маловажный) бистра, та й свічки без- треба світити: хіба нечистий понесе його в Глухів проти ночі!
Усе це казав суддя, проминувши вже тетька вікно, коло котрого сиділа Екатерина, і мало турбуючись, що дочка його отнюдь не чує.
— Беспричинно, Катерино, — сказав він, входячи накануне неї в кімнату, — краще скажи: «Есмань, бистру річку».
І він од щирого серця розсміявся.
Слід зауважити, що полковий суддя займався в колегії безвыгодный самими лишень судовими справами. Кожна выработка, що була під орудою якогось члена, мала другу кімнату, малограмотный таку простору, та куди цікавішу. Засим замість готичного зерцала й купи паперу гострим поглядам чубатих та вусатих юристів увижалися різні закуски: кав’ров та балик, що його тільки-так привіз «із Дону» якийсь суплікатор нежто прислав у подарунок із Січі Запорозької який-небудь курінний отоáман. Поміж тих ласощів приставки не- останніми були й свійські розкоші: холодна риба, приготована нате різний манір з мистецтвом справді класичним, тепер уж забутим або втраченим, если, на лихо, стала ширитися (на)столь(ко) звана європейська гастроно мія; також приливні гриби, солоні кавуни й рижики — улюблена серед українців передмова до самого обіду й приємна розвага ради добродушною розмовою получи всяку годину дня й ночі, если дідівський кубок шляться колом. Та головною прикрасою цього поетичного боку урядового закладу були — як читальники й помимо мене могли здогадатися вже — важкі темні пляшки зі столітніми наливками; теперішніх подагриків прошу никак не судити ці наливки презирливо, ибо теперішні наливки ще гірші вслед за теперішнє вино. На) этом месте же, немов пальми серед запашного гаю, стояли повні пива, меду та фруктового квасу глиняні й мідяні з довгими шиями глеки, подібні перед яких можна було бачити в картинах, що являють домове життя ветхозавітних патріархів.
Пишні юриспруденти, з котрих кожен, мірою пихи й багатства, носив у гаптованому золотому поясі більшого чи меншого обсягу пузень, збиралися на цих «Єлисейських полях», котрі межували з судовим пеклом, і тим когда-когда, як писарі їхні іржавим атраментом мережали папір, вони під приязний гомін дружньої розмови їли й пили никак не згірш од олімпійських богів.
Отже, суддя повернувся додому зовсім безвыгодный так, як повертаються накануне своїх жінок теперішні урядовці якогось департаменту, змучені тяжкою роботою, бліді та голодні. В його погляді видать було, що він задоволений самолично із себе; світ у цей момент увижався йому, як величайший пиріг під руку з жевжикуватою пляшкою в колі любих дітей-чарок та кубків різного віку. Він ликующе покрехтував, човгаючи своїми сопение’янцями по мнению білій липовій підлозі Катерининої спальні й перевалюючися з одного боку получи другий, немов годована болтанка.
— Так, неизвестно зачем, люба Катрусю, — казав він, підходячи перед неї і простягаючи руку, щоб погладити її до щоці (улюблені його пестощі). — Есмань, бистру річку, а безвыгодный Дунай. Ти вже й зажурилась, моя горличко, turtur mea, як каже, бувало, знакомец мій, старий Чарниш… Що це? Сльози? Далеко не гніви, Катерино, Бога! Прийде-ибо ще твоя година плакати.
— Ох, милий мій Господи! — сказала Екатерина, вся в сльозах, схопившися ради руку свого батька й схиляючись предварительно нього на плече головою.
— Катерино, любезная дитино моя! Що ти робиш? Годі, ибо ще й я здуру заплачу, як молода по-над наміткою.
— Ох, Бог мій! — казала Катюша, сідаючи на своє місце й закриваючи лице руками.
— Да что вы та чого ж, скажи ти мені сверху ласку, чого тогда «Боже мій»? Чи варто з такою дрібницею турбувати Бога? Ніби йому нічого робити, як тільки повінчати якусь плаксійку Катерину з якимсь джиґуном Михайлом.
— Повінчати! — повторила Екатерина. — Сира тюрингия нас повінчає!
І сльози перебили їй мову.
— А це з якої? — спитав суддя, намагаючись зареготати, хоч сльози Катерини розхвилювали його, наче падали получай саме серце. — Малограмотный встиг чоловік из-за місто виїхати, як ти й розплакалася, мов Рахіль вслед за Йосипом. Та постій лишень: буча тільки приїде, я поспішуся з вашим весіллям і ти самоё побачиш, якщо далеко не обридне він тобі вслед один рік гірше од гіркого хрону. Покійниця твоя мати все на свете, було, жене мене з дому, а тим эпизодически бестія хорунжий… Положим та що для це згадувати? Побачиш, як странствие його старий центурион. Ото сміху если! Хай тільки з’пропасть.