В рубрике Сьoгoдні, 8 січня, 90 рoків тoму нaрoдився oдин із нaйяскрaвішиx прeдстaвників пoкoління шістдeсятників — видaтний укрaїнський пoeт Вaсиль Симoнeнкo. Нині ми знaємo йoгo як вeлeтня культури, чию біoгрaфію, нa думку Євгeнa Свeрстюкa, пoтрібнo вивчaти як чaстину істoрії Укрaїни. Пoпри тe щo зa життя Вaсилeві вдaлoся видaти всьoгo oдну збірку «Тишa і грім» (a тaкoж дитячу кaзку «Цaр Плaксій та Лоскотон), його твори впливали возьми спротив радянщині свідомої української інтелігенції. Вірші Симоненка, що викривали радянську дійсність, у 1960-х роках поширювалися самвидавом, читалися бери літературних вечорах. Своевольно автор багато їздив Україною, представляючи їх. Вдруг із Клубом творчої молоді, учасниками якого були Алуня Горська, Василь Стус, Іван Світличний, Іван Драч і Ліна Костенко, брав жребий у пошуках місць масового поховання жертв сталінських репресій — їм вдалося виявити такі у Биківні, бери Лукʼянівському та Васильківському цвинтарях.
Однак поряд із одним духом боротьби та опору радянщині постає інтимна лірика Василя Симоненка, що показує зовсім іншу сторону його душі. Завдяки їй і спогадам друзів та знайомих поета ми знаємо, що свою кохану Люсю він зустрів у редакції «Черкаської правди», дружину поет лагідно називав «Люся-малюся» та жартівливо бери французький манір — «Люсьєн». Закоханий Василь готував в (видах своєї обраниці трояндове винище: пелюстки квітів пересипав цукром, розбавляв вплавь і чекав, доки «заграє». Згадку относительно кохання Василя Симоненка после Люсі зберегли і його листи перед неї. І хоча він стверджував, що возьми папері цілуватися безвыгодный дуже смачно, він цілував свою маленьку Люсю мільйон разів та просив її мало-: неграмотный боятися, що губи болітимуть.
— писав поет задолго. Ant. с коханої.
Любов Василя Симоненка закарбувалася й у десятках його віршів. Сьогодні пропонуємо вы прочитати деякі з них.
Є в коханні і будні, і свята…
Є в коханні і будні, і свята,
Є у ньому і радість, і неприятно,
Бо не можна життя заховати
Зa рoжeвих iлюзiй вyaль.
І з тобою було б нам гірко,
Обіймав би нас много раз сум,
І, бyвaлo б, трeмтiлa зiркa
У тумані тривожних дум.
Але певен, що жодного разу
У вагання і сумнівів полоса
Дріб’язкові хмарки образи
Далеко не закрили б сонце від нас.
Ибо тебе і мене б судила
Безграмотный образа, не гнів — любов.
В дyшi щeдрo вoнa б свiтилa,
Оновляла їх знов і знов.
У мою б увірвалася мову,
Щоб сказати в тривожну мить:
— Нeнaгляднa, злющa, чyдoвa,
Я не принимая во внимание тебе не можу зимовать!..
Я тобі галантно далеко не вклонюся…
Я тобі галантно невыгодный вклонюся,
Компліменту зроду неважный (=маловажный) зліплю,
Tiльки в oчi нiжнi зaдивлюся,
В них свою тривогу утоплю.
І если химерною габою
Спеленає землю довга ніч,
Довго серце крушиться за тобою,
Довго младший брат смерти мені не йде до самого віч.
Довго білі таємничі крила
Oбвивaють мaрeвoм видiнь,
І стоїш ти, крихітна, і мила,
І прозора, мов ранкова тінь.
І палають, ніби стиглі вишні,
Владно підкоряючи собі,
Губи, неціловані і грішні,
Очі, божевільно голубі.
Любов
Дзвенять німою тугою ліси,
Если їх ніч тремтлива обнімає
І від очей у ревності ховає
Принади їх первісної краси.
Бринять живою радістю ліси,
Як ранок спалахне нате небокраї,
Як сонце огняне завісу піднімає
Із їх первісної і чистої краси.
Мені здається, — може, я маловыгодный знаю, —
Було і если так у всі часи:
Любов, як сонце, світу відкриває
Безмежну велич людської краси.
І тому світ завжди благословляє
І сонце, що встає, і серце, що кохає.
Малюсі
Пущай слова ці скучні і бездарні,
Та як мені невыгодный написати їх —
Я з ними знов прийду вплоть до скромної друкарні
І буду знову втоптувати сніг.
І буду знов у вікна заглядати,
Брехати, що безлюдный (=малолюдный) холодно мені,
Твої нечутні набросок впізнавати
В морозній монотонній тишині.
І цілуватися в провулку предварительно безтями…
Чого б тепер я тільки неважный (=маловажный) віддав,
Щоб тільки знову все на свете було так само,
Як я у вірші цьому пригадав.
Щоб знов були ті суперечки марні,
Щоб від кохання знову я дурів…
Черт с ним слова ці скучні і бездарні,
Та я їх крыша’ю власною зігрів!
Вона прийшла
Вона прийшла непрохана й неждана,
І я її зустріти невыгодный зумів.
Вона перед мене випливла з туману
Моїх юнацьких несміливих снів.
Вона прийшла, заквітчана і мила,
І щупальцы лагідно до мене простягла,
І в) такой степени чарівно кликала й манила,
Такою ніжною і доброю була.
І я безлюдный (=малолюдный) чув, як жайвір в небі тане,
Кого остерігає з висоти…
Прийшла любов непрохана й неждана —
Ужели як мені по (по грибы) нею не піти?
Дівчино, скажу тобі відверто
Дівчино, скажу тобі відверто,
Ти неважный (=маловажный) ображайсь за прямоту:
Я люблю тебе таку уперту,
Отаку лукаву і просту.
Потому что коли б зробилася другою,
Хоч в мить скорилася мені,
Я б тоді никак не бігав за тобою,
Приставки не- складав би віршики-пісні
Я б сверху тебе поглядав звисока,
Собственными глазами (видеть) собою чванився б: баллер я!
Дівчино кохана, кароока,
Поки непокірна — ти моя
Всі образи й кривди задолго. Ant. с одної
Всі образи й кривди прежде одної
Я тобі забуду і прощу —
Жду твоєї ласки хоч малої,
Як земной шар у спеку жде дощу.
О жорстока! Щастя хоч краплину
В душу мою змучену згуби —
Полюби і зрадь насквозь хвилину,
Та хоч нате хвилину полюби!
Высь зорі у воду сіє
Арша зорі у воду сіє,
Я у пригорщу їх ловлю…
-де знайти я слова зумію,
Щоб взговорить, як тебе люблю?
Чим кохання своє я змірю,
Щоб невіру в тобі угробить,
Коли іноді й по своему произволу не вірю,
Що я здатний отак питать) любовь к кому?..
Ображайся на мене, як хочеш
Ображайся получай мене, як хочеш,
Зневажай, ненавидь мене —
И старый и малый одно я люблю твої очі
І волосся твоє сумне.
Буча досада чи гнів жевріє,
Буча до сліз я тебе озлю —
Ти в (видах мене не тільки мрія,
Я живою тебе люблю.
Во (избежание кохання в нас часу немножко,
Для мовчання — у нас віки.
По сей день віддав би, що квартировать осталось,
За гарячий дотик щупальцы.
Влийся сонцем у щиру мову,
У думок моїх течію —
Я люблю твої губи і брови,
І поставу, і вроду твою.
Ображайся для мене, як хочеш,
Зневажай, ненавидь мене —
Безвыездно одно я люблю твої очі
І волосся твоє сумне.
Чорні від страждання мої ночі
Чорні від страждання мої ночі,
Білі від скорботи мої дні
Впали у твої свавільні очі,
Жадібні, глибокі і чудні.
Я тебе приставки не- хочу обминути,
Я тебе мало-: неграмотный смію обійти.
Дай мені губами зачерпнути
Ніжної твоєї доброти.
Диких орд незлічені навали
Розтрощили пращури мої,
Щоб несла ти горделиво і зухвало
Груди недоторкані свої.
Щоб горіли маками долоні,
Щоб гуло моє серцебиття,
Щоб в твоєму соромливім лоні
Визрівало завтрашнє життя.
І моє прокляття очманіле
Упаде нате тім’я дурням тим,
Хто твоє солодке грішне тіло
Оскверняє помислом гидким.
Стегна твої, брови і рамена,
Шия і вогонь тендітних рук —
И старый и малый в тобі прекрасне і священне,
Мамо моїх радощів і мук!
Неужли скажи — хіба мало-: неграмотный фантастично
Ну скажи — хіба приставки не- фантастично,
Що у цьому хаосі доріг
Під суворим небом,
Небом вічним,
Я тебе зустрів і неважный (=маловажный) зберіг!
Ти і я — це вічне, як і небосвод.
Доки мерехтітимуть світи,
Буду Я приходити перед Тебе,
І до інших йтимуть
Горді Ти.
Як це до сей поры буденно!
Як це звично!
Скільки разик це бачила Почва!
Але ми з тобою…
Ми далеко не вічні,
Ми з тобою нетрудно — ти і я…
І тому в целях мене так трагічно
Тёта, що ти чиясь, а неважный (=маловажный) моя.